5. Українське релігієзнавство в контексті світової науки про релігію (з кн.2 “Релігієзнавча наука років незалежності”, автор проф.Л.О.Филипович)

Українське релігієзнавство увійшло до світового наукового співтовариства порівняно недавно. Знайомство із західною наукою про релігію, яка виявилася неоднорідною, ґрунтованою часто на різних методологічних підходах та методичних засобах, збіглося із непростими внутрішніми трансформаціями, які переживало все гуманітарне знання в Україні після світоглядних та політичних змін у суспільстві. Вітчизняне релігієзнавство в пошуках своєї ідентичності пішло, з одного боку, шляхом протиставлення себе богослов’ю, а з іншого – шляхом відмежування від наукового атеїзму. На перших порах актуальнішим виявився вихід релігієзнавства з лона заідеологізованого суспільствознавства. У формі критичного щодо релігії дослідження релігієзнавство радянської доби було включене до наукового атеїзму. Відтак релігієзнавство поставало не як знання про релігію, а як її критика. Це спотворювало предмет релігієзнавства, сутність релігієзнавчого пізнання, орієнтувало не на дослідження релігійного феномену у всьому розмаїтті форм його існування й складної історії, а на пошуки “компромату” на релігійне світобачення, релігійну віру. Так склалося, що звичайне, без атеїстичного ухилу зацікавлення релігією фактично не мало наукової перспективи в Україні. Однак після розпаду СРСР релігія і церква отримали новий статус в суспільстві, до релігії звернулися мільйони людей, потреба в знанні про релігію стала як ніколи актуальною.

Яким мало бути це релігієзнавство: комплексом наук, що вивчають релігію, а чи ж критичною частиною наукового атеїзму; нейтральною (на відміну від апологетичної) складовою богослов’я, а чи ж самостійною галуззю гуманітаристики? Порівнюючи світські та богословські підходи в осмисленні релігійно-суспільних процесів, вітчизняне релігієзнавство зрештою конституювалося як цілісна і водночас чітко структурована наука про релігію.

Важлива роль в цьому процесі належить зарубіжному релігієзнавству, сам факт існування і ступінь розвитку якого надихали вітчизняних вчених на утвердження й у себе науки про релігію. Ознайомлення із спадщиною таких відомих методологів та істориків науки про релігію, як М.Мюллер, Ш. де ля Соссе, К.Тіле, О.Пфлейдерер, Н.Зедерблом, М.Шелер, М.Вебер, М.Еліаде, Р.Отто, Р.Белла, П.Бергер та ін.[1], яка у вітчизняне наукове поле була введена завдяки перекладам росіян і білорусів[2], теоретично зміцнило українських вчених.

Але при цьому з’ясувалося, що західна наука, будучи поділеною на безліч шкіл, чітко не визначилася щодо об’єкту і предмету релігієзнавства. Так само й українське релігієзнавство в цілому ніби уникає відповіді на це принципове питання. Тут існує різноманіття думок і позицій[3]. Найавторитетнішою є думка про релігієзнавство як самостійну сферу наукового пізнання, яка має свій специфічний об’єкт дослідження[4]. Як і будь-яка інша гуманітарна наука, релігієзнавство відображає певну специфічну сторону буття людини у світі, певний вид її життєдіяльності, життєвого досвіду. Не заперечуючи значення зовнішніх виявів такої діяльності людини — рівня мисленого осягнення, характеру емоційного підґрунтя, обрядових дій, чим традиційно обмежувався дослідницький інтерес до релігії, більшість зарубіжних вчених давно вже визначила релігійний досвід основою будь-якої релігії. Виходячи з цього, об’єктом релігієзнавства є не сама релігія, як це часто ще стверджується у вітчизняному релігієзнавстві, а такий особистісний стан людини (інтерпретований в різний спосіб), який відомий український релігієзнавець А.Колодний називає станом самовизначення у світі, здобуття людиною самої себе на основі віднайдення в собі того надлюдського, що єднає її з трансцендентним.

Проте у своєму функціонуванні релігія виходить за межі свого індивідуального буття, вона піддається доктринальній і обрядово-культовій (символічній) інтерпретації, своєрідно інституалізується, входить у різні сфери людської життєдіяльності, сакралізуючи їх. Тому релігієзнавство у своєму предметі значно ширше, ніж у своєму об’єкті.

Для означення адекватної назви науки про релігію деякі науковці пропонують вживати термін “релігієлогія”, підкреслюючи цим те, що слово, а не знання краще відтворює сутнісну природу релігії[5]. Знаннями можна скористатися при описі функціонального багатства релігійного феномена. Тому предметом релігієзнавства в широкому його аспекті є, окрім природи релігії, також її функціональність. Якщо об’єкт релігієзнавства, а це релігійний досвід особистості, є відносно сталим, то предмет його збільшується за обсягом і дещо змінюється в часі.

Логічним продовженням пошуку змісту релігієзнавства є спроба дати наукоємне визначення релігії. Пострадянське вітчизняне релігієзнавство ще й досі не звільнилося від відомого Енгельсівського розуміння релігії, яке трактувало релігію як фантастичне відображення в головах людей тих зовнішніх сил, що панують над ними в їх повсякденному житті і т.д. Погоджуючись з тим, що не може бути єдино прийнятого визначення, є сенс говорити про домінуючі в науці підходи до релігії, що є показником культурного розвитку всього суспільства. Тому тут ситуація така: і від старої дефініції ще не звільнилися, і нову чи альтернативну не прийняли. Академічне релігієзнавство при визначенні релігії виходить з екзистенційних вимірів людського буття. Релігія живе, власне, на рівні окремої людини, на рівні її індивідуальної віри і почуттів. І це є первинним. Те, що навколо цього виникає, – богослов’я, церква із системою прийнятих нею боговшанувальних обрядів, храми та служителі культу, релігійні інституції та організації – є похідним, вторинним, зовнішнім, а головне – людським витвором. Відтак релігія у вузькому, сутнісному її розумінні – це такий внутрішній особистісний стан людини, в якому вона відчуває свою причетність до Вищої сили, яка визначає все у житті світу й особи[6]. А широке її розуміння тотожне функціонуючій релігії.

На відміну від різних суспільних та гуманітарних наук, які вивчають релігію в цілому, академічне релігієзнавство вивчає її як ціле. Це не заперечує багатодисциплінарність релігієзнавства. Українськими науковцями була запропонована така дисциплінарна структура релігієзнавства: Філософія і Феноменологія релігії, Герменевтика релігії, Історія та Історіософія релігії, Соціологія релігії, Психологія релігії, Культурологія релігії, Етнологія релігії, Географія релігії, Конфесійне релігієзнавство [7]. Сьогодні саме життя доповнило цю структуру новими підрозділами (Практичне релігієзнавство, Політологія релігії, Правологія релігії), причому диференціація академічного релігієзнавства триває, що видно із змісту колективної монографії «Дисциплінарне релігієзнавство»[8], куди додалися розділи «Етикологія релігії», «Економікологія релігії» та інші. До речі, російські колеги, обговорюючи склад релігієзнавства, пропонують шість основних розділів (Історія релігієзнавства, Метатеорія, Еволюція релігії, Соціологія релігії, Психологія релігії, Теорія вільнодумства і секуляризації) і наполягають на більш ґрунтовному описі і демаркації цих розділів і підрозділів[9]. Немало серед релігієзнавців і тих, хто виступає категорично проти збільшення традиційного чотирьохскладового дисциплінарного розподілу релігієзнавства, який склався ще наприкінці ХІХ ст. Дискусія щодо структури релігієзнавства не завершена, що довела ювілейна конференція «Релігієзнавство в Росії. До 50-річчя кафедри філософії релігії та релігієзнавства» Московського держуніверситету (лютий 2010, Москва). Українські академічні релігієзнавці подали цю сферу гуманітарного знання у всій широті її дисциплінарного вияву, запропонувавши науково вивірений критерій вичленування окремих дисциплін – розкриття обумовлених релігійним змістом різновидів суб’єкт-об’єктних і суб’єкт- суб’єктних відносин[10].

Але такі підходи до структури релігієзнавства не є поширеними в зарубіжній науці. Кожна із зазначених дисциплін існує там не як складова єдино цільної релігієзнавчої науки, а як відносно самостійна сфера знання, яка частіше всього розглядається як складова загальної соціології чи психології, філософії чи історії. Відтак релігія розглядається ними у певному зрізі в контексті широкого предмету цих наук, а не як цілісний феномен. Так, скажімо, соціологія релігії довгий час існувала як різновид галузевої соціології і лише відносно недавно завоювала собі право на самостійний статус із відповідними інституціями та спеціалізацією.

Певною новизною для українського релігієзнавства можна вважати його практичну орієнтацію, коли воно розвивається не лише як одна із гуманітарних сфер знання, а й як форма вирішення складних проблем реального суспільно-релігійного життя. Міжконфесійні і міжцерковні протистояння, спроби політизувати релігію і релігієзувати політику, намагання обмежити свободу буття віровизнань поділом їх на традиційні і нетрадиційні, “зрада” дітьми релігії батьків шляхом прийняття ними нових віросповідань, розгортання місіонерської діяльності в Україні різними зарубіжними релігійними центрами та ін. стали предметом не лише теоретичного осмислення, а й практичного вирішення. На відміну від зарубіжної науки, яка залишилася переважно в тісних межах академізму, не втручаючись, як правило, в практику релігійного життя, вітчизняне релігієзнавство є не тільки науково-дослідним, а відтак інтелектуально-аналітични>м, але й інформаційним, організаційним, радницьким, навчальним, методичним, експертним осередком, чиїми послугами користуються і церкви, і віруючі, і державні органи, і зарубіжні центри.

Знайомство із закордонними колегами, їхнім доробком, професійними асоціаціями, тематикою їх досліджень дозволяє зробити висновок про відсутність на Заході цілісної науки про релігію. Там і досі триває дискусія щодо адекватної назви науки, яка вивчає релігію, про методологічні засади, на яких мало б ґрунтуватися наукове дослідження релігійного феномену. Існуючі за кордоном “Science of Religion” (Наука релігії), “Religious Studies” (Релігійні студії), “Scientific Study of Religion” (Наукове вивчення релігії) можна було б сприймати як тотожні назви релігієзнавства, якби не наявна специфічність кожної з них. Але, як правило, призначення названих наук обмежується соціологічними чи історичними дослідженнями релігії. Це яскраво видно з діяльності професійних товариств соціологічного [“Асоціація релігійного дослідження” (Religious Research Association – RRA[11]), “Асоціація соціології релігії” (The Association for the Sociology of Religion – ASR[12]), “Товариство наукового дослідження релігії” (Society for Scientific Study of Religion – SSSR [13]), Міжнародне товариство соціології релігії (International Society for the Sociology of Religion – ISSR[14])] та історичного [“Міжнародна асоціація історії релігії” (International Association for History of Religion[15] та її європейська й азіатська гілки)] спрямування. Психологи релігії шукають шляхи об’єднання в окреме професійне товариство, організаційно поки що будучи у складі SSSR. Філософи та феноменологи релігії існують як наукова меншина, не маючи таких сильних організаційних структур, як історики і соціологи релігії. Вони неформально згуртовані як прихильники тих чи інших методологій, теорій, філософій релігії, утворюючи, але достатньо розмито, окремі школи.

В такій неоднозначній ситуації непросто було визначити шляхи входження українського релігієзнавства до міжнародних професійних об’єднань, а відтак і до світової релігієзнавчої науки. Саме тому українські релігієзнавці, як персонально, так і асоціативно (зокрема ті, що об’єднані в Українську Асоціацію релігієзнавців), стали членами декількох відомих міжнародних релігієзнавчих організацій, зокрема Товариства наукового вивчення релігії, Міжнародної Академії свободи релігій і віросповідань, Європейської асоціації соціології релігії, Міжнародної асоціації дослідників релігії Східної і Центральної Європи, Міжнародної та Європейської Асоціації історії релігії, Міжнародної Асоціації релігійної свободи та ін. Але індивідуальне членство українських вчених-релігієзнавців чи колективне членство УАР – лише перший крок до повноправної присутності України у світовій науці, яку постійно треба підтверджувати і членськими внесками, і виступами на конференціях, і друком в міжнародних журналах, і особистісним спілкування з закордонними колегами. Тим не менш, тими малими силами, які присутні і знані в міжнародному науковому співтоваристві, робляться спроби подолати незнання релігієзнавчої України. Використовується будь-яка можливість для інформування західних колег про досягнення вітчизняного релігієзнавства.

З першими виїздами українських вчених за кордон почалося знайомство іноземних колег із науковим доробком вітчизняних релігієзнавців. Американське наукове співтовариство мало можливість ознайомитися із станом справ в українському релігієзнавстві в 2001 році під час щорічного з’їзду SSSR із спеціальної доповіді Л.Филипович. Учасники 2003 року конференції в Братиславі, присвяченій діалогу науки і релігії, дізналися про стан досліджень релігії і викладання релігієзнавства в Україні із спільної доповіді А.Колодного і Л.Филипович[16]. Текст виступу з доповненнями був надрукований як окрема англомовна стаття в науковому часопису Міжнародної асоціації історії релігії[17]. Цей же матеріал опісля був перекладений російською мовою і видрукуваний в Росії в єдиному в цій країні фаховому журналі “Религиоведение”[18]. Як наслідок проведення україно-польського колоквіуму, з’явився англомовний розділ про стан українського релігієзнавства за авторством А.Колодного і Л.Филипович у польсько-українській спільній монографії[19].

Одним словом, закордонна наука помітила в світовому просторі присутність українського релігієзнавства. Про це свідчить присвячений розвитку релігієзнавства в Східній Європі розділ румунського релігієзнавця, секретаря Румунської асоціації історії релігій Еугена Чуртіна, написаний для солідної монографії з історії світового релігієзнавства «Релігієзнавство: глобальний погляд», де автор згадує і про Відділення релігієзнавства, і про Українську асоціацію релігієзнавців, і про фаховий збірник, що видається ними [20].

Однак такої згадки замало, як і уваги поодиноких вчених з Румунії, Польщі, Великобританії, США, Росії та інших країн до українських колег, щоб говорити про їх присутність в світовому релігієзнавстві. В щорічних бібліографічних ревю, які друкуються у знаних релігієзнавчих журналах, рідко віднайдеш прізвища українських науковців, відсутні рецензії на їхні праці, індекс посилання надзвичайно низький. І тут претензії не так до світової науки, яка нібито не помічає українське релігієзнавство, скільки до вітчизняних науковців: а що ви зробили, щоб про вас, ваші наукові досягнення знав світ?

Давайте визнаємо, що контакти з зарубіжними колегами не носять систематичного характеру, вони є епізодичними, ситуативними. Саме тому за кордоном, в т.ч. і в близькому зарубіжжі, слабо інформовані про існування в Україні релігієзнавчої науки як окремої галузі гуманітарного знання, про що активно пишуть М.Ю.Бабій, М.М.Закович, А.М.Колодний, Л.О.Филипович, А.Юраш[21].

Звичайно, з боку зарубіжних колег є зацікавленість у співпраці, але більшість з них погано уявляють собі, в яких формах ця співпраця можлива. Частіше всього вони приїжджають в Україну, щоб одноразово виконати персональний грант, не прагнучи продовжити співпрацю та перенести її на інституційний рівень.

Українське релігієзнавство і на колективному, і на персональному рівні контактує із західними дослідниками релігії за різними напрямками. Найбільш поширена форма – це взаємоучасть українських і зарубіжних колег в конференціях, навіть організація спільних конференцій з історії релігій, проблем релігійної свободи, державно-церковних відносин тощо. Українські вчені як доповідачі присутні на різних міжнародних конференціях за межами України. Наведені нижче дані[22] є узагальненням опитування серед релігієзнавців України 2006 року. Подібне опитування планується здійснити під час перереєстрації членів УАР в 2010 році, в результаті якого уявлення про конференційну активність українців розшириться, зокрема і ту, що відбувається за підтримки міжнародних фондів в Україні[23]. Але з 2007 року тільки Відділення релігієзнавства НАН України мало, як щороку звітує її керівник проф. А.Колодний, понад 50 людиновиїздів за кордон для участі у наукових форумах. Важливо, що українські вчені підтримують саме фаховий зв’язок із зарубіжними колегами. Так, наприклад, у 2008 році група вчених з України взяла участь у Міжнародному релігієзнавчому конгресі Польського Товариства вивчення релігії «Багатовимірність релігієзнавчих досліджень» (Познань, Польща), представивши там біля 10 доповідей.

За останні роки вітчизняні – відомі і молоді – науковці (М.Бабій, В.Бодак, В.Бондаренко, Л.Борисенко, Н.Гаврілова, С.Головащенко, О.Горкуша, В.Докаш, В.Єленський, С.Здіорук, С.Капранов, О.Карагодіна, М.Кирюшко, С.Кияк, І.Козловський, А.Колодний, П.Кралюк, В.Любащенко, Х.Манжалій, Є.Мартинюк, Г.Надтока, О.Недавня, О.Нікітченко, М.Новиченко, М.Палінчак, В.Пащенко, Я.Позняк, О.Проляка, О.Саган, А.Сафронов, Н.Стоколос, Л.Филипович, А.Юраш та ін.) неодноразово виїздили за кордон для участі в роботі наукових конференцій, семінарів, наукових зустрічах, для читання лекцій студентам зарубіжних вузів, проведення наукових досліджень. Країнами виїздів були Австралія, Великобританія, Грузія, Данія, Естонія, Ізраїль, Індія, Італія, Іспанія, Канада, Нідерланди, Німеччина, Польща, Росія, Румунія, Сербія, Словаччина, США, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швейцарія, Японія та ін.

Деякі з відомих в Україні релігієзнавців є постійними учасниками регулярних зібрань наукових товариств (1996, 1998, 2000, 2001, 2003 рр. – Товариства наукового вивчення релігії, центр якого у США; 1995, 1997 – Польща, 1999 – Угорщина, 2001 – Хорватія, 2003 – Україна, 2004, 2006 – Угорщина – всі Міжнародної Асоціації дослідників релігії Центральної та Східної Європи; 2005 (Токіо, Японія), 2006 (Бухарест, Румунія), 2010 (Торонто, Канада) – Міжнародної Асоціації історії релігій; 2006 (Бухарест, Румунія) – Європейської асоціації релігієзнавців (EASR); 2003 (Турін, Італія) – Міжнародного товариства соціології релігії (ISSR/SISR); 2004 (Вако, Техас, США) – Центру вивчення нових релігій (Center for studies on New Religions (CESNUR); 2000 (Тампере, Фінляндія) – Центрально-Східноєвропейс>ькі студії (VI Всесвітній конгрес) тощо.

Тривалий час українських вчених запрошували як інформаційне чи первинне аналітичне джерело про релігійну ситуацію на пострадянському просторі. Але поступово іноземці зацікавилися українцями як експертами, і не тільки суспільно-релігійних процесів в Україні, а й в посткомуністичному, навіть європейському чи світовому просторі. Від 1995 року Україна постійно презентована на щорічному міжнародному симпозіумі “Релігія і право” (США, Центр вивчення права і релігії при Університеті імені Брігама Янга). Так, на таких заходах побували А.Колодний, В.Єленський, О.Саган, Л.Филипович, В.Бондаренко, Г.Друзенко, А.Ткачук, А.Шевченко, А.Коваль, Л.Танюк, В.Климов та ін. Завдяки їх презентаціям Україна сприймається як країна із задовільним станом релігійних свобод і наводиться як приклад дотримання основних демократичних прав людини для багатьох країн колишнього СРСР, навіть Росії, не кажучи вже про Китай, В’єтнам, ряд ісламських держав. Українські релігієзнавці-урядовці представляють свою країну на поважних міжнародних форумах глав держав і урядів (В.Бондаренко, Румунія-1998), конгресів з нагоди 50-річчя Загальної декларації з прав людини (Бондаренко, США-1998), на сесії комітетів ООН (М.Новиченко, Женева-2001). Українців запрошують як експертів з питань свободи совісті, державно-церковних відносин на конференції в інші країни, в різноманітні комісій із прав людини, свободи релігій тощо[24]. Активно співпрацюють з міжнародними юридичними центрами у сфері свободи релігій юристи, правозахисники Г.Друзенко, О.Заєць, М.Васін, Ю.Решетніков, В.Яворський, Я.Гордієвич та ін.[25].

Українські вчені беруть участь у міжнародних форумах представників різних релігій (Конгрес релігій – Будапешт-2002; Парламент релігій світу – Барселона-2004; Асамблеї Голдін Інституту за міжнародне партнерство і мир – Іспанія-2003 й 2004 та Індія-2005), практично включені в міжнародний міжрелігійний діалог.

Завдяки активності деяких українських релігієзнавців з’явилась можливість участі українців в міжнародних дослідницьких проектах. За нашими відомостями такі спільні наукові проекти були виконані із вченими Латвії[26], Польщі[27], США[28], Грузії[29] та інших країн. Дослідники релігії з України брали участь у спільному проекті Програми академічних обмінів ім. Фулбрайта і НаУКМА “Експорт релігії, трансляція віри: американські релігійні впливи в Європі” (2004), участь в організації та проведенні міжнародної наукової конференції, що відбулася в 2004 році в Києві та публікація статей в збірнику її матеріалів[30]. В.Єленський представляє Україну у міжнародному проекті з дослідження релігії і цінностей у країнах Центральної та Східної Європи (REVACERN).

Одним із успішних можна вважати багаторічний проект, підтриманий Міжнародною Академією свободи релігій та віросповідань, з обміну досвідом щодо удосконалення державно-церковних відносин в кранах Східної і Центральної Європи, з проблем утвердження релігійної свободи (Київ – 1996, 1999, 2002, 2004, 2005, 2006, 2007, 2008). Українські вчені виборюють гранти на проведення наукових досліджень. Серед них є як знані, так і молоді дослідники (О.Никитченко[31], Е.Мартинюк[32], А.Юраш[33], В.Єленський[34]), різні інституції[35].

Зарубіжних колег зацікавила справа видання спільних книжок в Україні. Як правило, вони виходять українською мовою як колективні збірки матеріалів конференцій. Бажано було б ініціювати видання таких збірок англійською, щоб ширше представити палітру думок вітчизняних дослідників за кордоном. Але це пов’язано із великою перекладацькою та редакційною роботою. Поки що чи не єдиним досвідом такої співпраці стала колективна монографія А.Колодного, Г.Біддулфа, Л.Филипович “Religion and Church in the Modern Ukraine” (16 д.а.), яка видрукувана в Україні в 2001 році[36].

З точки зору міжнародного визнання найперспективніше друкуватися у фахових наукових виданнях, від яких українські вчені все частіше отримують запрошення. Солідний доробок тут має Єленський В.Є., чиї праці відомі в Європі та Америці. Активним в міжнародному науковому просторі є доцент Львівського Національного університету А.Юраш. Україна стає відомою у світі завдяки працям докторів наук з Відділення релігієзнавства ІФ НАНУ А.Колодного, О.Сагана, Л.Филипович, В.Шевченка. Довгі роки успішно контактує з польськими вченими з Південно-Східного інституту у Перемишлі відомий історик релігії професор Яроцький П.Л., який брав участь у наукових конференціях, став одним з авторів розділу солідного польського наукового видання “Польща-Україна: 1000 років сусідства”. Друкуються за кордоном молоді вчені Відділення релігієзнавства (О.Горкуша, О.Недавня, П.Павленко, Н.Гаврілова, Г.Кулагіна), викладачі НаУКМА (С.Головащенко), Київського національного університету ім. Т.Шевченка (Л.Конотоп, О.Сарапін), Чернівецького національного університету ім. Ю.Федьковича (О.Балух, В.Докаш, І.Чеховський, Я.Позняк) та інших вузів України.

Відвідуючи наукові і навчальні центри за кордоном, українські вчені везуть свої наукові праці, якими обмінюються із доробком закордонних релігієзнавців. В бібліотеці ЦеРІС УАР знайдеться біля 50 таких видань.

Окрема сфера пропаганди зарубіжних досліджень – це видрук праць релігієзнавців української діаспори, видрук зарубіжних авторів в українських фахових виданнях, зокрема “Релігійна свобода”, “Українське релігієзнавство”, колективні збірники. Завдяки щорічнику “Релігійна свобода”, в якому друкуються і зарубіжні учасники щорічної міжнародної наукової конференції з проблем свободи релігії, в Україні добре відомі імена А.Баркер, К.Дьюрема, Д.Девіса, Г.Моран, Л.Бузбі, А.Пчелінцева, Г.Біддулфа, Х.Марнінеза Торрона, Б.Біча, кардинала Вальтера Каспера, Р.Подопрігори, С.Феррарі, Г.Роберса, Д.Літтла, Д.Граца та ін.). З цими науковцями в українських колег склалися не тільки професійні, але й дружні відносини. Так, кардинал Поль Пупар прислав для Бібліотеки релігієзнавця двохтомну теологічну енциклопедію французькою мовою. З Франції регулярно надходить до Бібліотеки релігієзнавчий щорічник. При можливості українці відвідують інші країни, знайомляться із досягненнями колег по фаху (Польща, Росія, США, Білорусь, Латвія, Узбекистан та ін.).

Однією із форм спілкування є запрошення на викладання до України зарубіжних спеціалістів (професори Г.Біддулф, Г.Гжимала-Мощинська, М.Нельсон, А.Баркер та ін.) і до зарубіжних країн українських дослідників-викладачів (В.Єленський, А.Юраш, Л.Конотоп[37], Л.Филипович, А.Колодний, О.Саган, І.Козловський[38]).

Найбільш знаним за кордоном є Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України (керівник – проф. А.Колодний). Нині Відділення релігієзнавства – по суті єдиний академічний науковий підрозділ з цього фаху в Україні. Перед ним стоїть завдання проводити фундаментальні наукові дослідження релігійних процесів і явищ, координувати дослідницьку роботу з релігієзнавства в Україні, визначати пріоритети в дослідницькій тематиці, організовувати підготовку наукових кадрів, здійснювати зв’язок з міжнародним релігієзнавством, організовувати і проводити наукові конференцій, симпозіуми, семінари тощо. То ж у незалежній Україні триває процес інтенсивного становлення релігієзнавства як окремої сфери наукового знання у всьому різноманітті його дисциплінарних утворень. Але про це все майже не відомо нашим зарубіжним колегам. Наші наукові відрядження за кордон і приїзд до України релігієзнавців із зарубіжжя дають можливість здолати цю ізольованість, зробити українське релігієзнавство складовою світової науки з фаху.

На базі Відділення релігієзнавства НАН України утворена в 1993 році Українська Асоціація релігієзнавців, яка нині об’єднує більше 300 дослідників релігії в Україні. Саме вчені з цих двох структур найактивніше долучені до міжнародного поля релігієзнавчих досліджень. Відділення та УАР має регулярні творчі зв’язки десь із тридцятьма зарубіжними науковцями, приймає їх в себе, видруковує їх праці. За останні роки зросла інтенсивність зарубіжних поїздок співробітників Відділення релігієзнавства, які більше ста разів виїздили в наукові відрядження за кордон в 33 країни світу. Тільки в 2009 році співробітники та аспіранти ВР ІФ НАНУ побували в США, Італії/Ватикані, Польщі, Чехії, Росії, Австрії, Німеччині, Афганістані, Хорватії, Мальті, Угорщині, Узбекистані.

Велику допомогу українським релігієзнавцям в їх присутності в науковому світовому полі надавали і надають А.Баркер, К.Дьюрем, Г.Біддулф, І.Боровик, Г.Гжимала-Мощинська, Г.Хоффманн, М.Нельсон, Л.Бузбі, Д.Девіс та ін., які представляють міжнародні професійні асоціації, фахові факультети в різних університетах, наукові центри з дослідження релігій, громадські міжрелігійні організації (зокрема, Товариство наукового вивчення релігій – SSSR (США), Міжнародне товариство дослідників релігії Центральної і Східної Європи – ISORECEA (Угорщина), Міжнародну Академію свободи релігій і віросповідань (США), Міжнародну Асоціацію історії релігії – IAHR (Нідерланди), Міжнародну Асоціацію за релігійну свободу – IARF (Великобританія), Міжнародну Асоціацію релігійної свободи – IRLA (США), Інститут релігієзнавства Ягеллонського університету (Краків, Польща), Російське товариство дослідників релігії, кафедру релігієзнавства Московського університету, Центр релігієзнавчих досліджень “Етна” (Санкт-Петербург), Раду Парламенту релігій світу (Чикаго, США), Центр “INFORM” Лондонської Вищої школи економіки і права (Великобританія), Центр державно-церковних відносин Байлорського університету, Центр права і релігієзнавства Брігам-Янгського університету (Прово, США) та ін.). В зв’язку із припинення фінансової підтримки дослідників із Східної і Центральної Європи з боку SSSR, з 2004 року перервалися контакти із цією авторитетною професійною асоціацією. Натомість активізувалися контакти із IAHR, яка в особі попереднього і нинішнього генеральних секретарів (А.Гірц і Т.Йєнсен) активно підтримують українських вчених, запрошуючи їх на конференції, пропонуючи спільні проекти, зокрема участь в написанні багатотомної “Історії релігій Європи”.

Бібліотека Центру релігійної інформації і свободи УАР одержує різні закордонні журнали, зокрема російський “Религиоведение”, європейський “Compass”, американські “Journal for Scientific Study of Religion”, “Journal of Church and State” та ін. До Бібліотеки надійшли різні україномовні релігієзнавчі видруки від української діаспори Канади, а також чотиритомна Енциклопедія Церкви Ісуса Христа Святих останніх днів. Водночас українські релігієзнавці надсилаються власні періодичні видання до відповідних редакцій журналів.

Відділення релігієзнавства і УАР разом з багатьма міжнародними асоціаціями та дослідницькими центрами щороку організовує і проводить міжнародні наукові конференції, присвячені релігійній свободі із запрошенням до участі в їх роботі декількох десятків зарубіжних фахівців. Так, в травні 2006 року відбулася 10-та ювілейна така конференція з теми “Взаємини держави та релігійних організацій: правові й політичні аспекти”, в якій взяло участь біля 100 учасників з різних країн світу.

За запрошенням Відділення чи УАР в Україну постійно приїздять зарубіжні науковці. За плідну співпрацю багатьом з них присуджується звання Почесного наукового співробітника. Таких у Відділенні вже одинадцять.

Завдяки підтримці зарубіжних асоціацій і центрів виходить вже десятий рік часопис-щомісячник “Релігійна панорама”, поповнюється новинками літератури й релігійною періодикою відкрита при УАР Бібліотека релігієзнавця. В цій бібліотеці є унікальні видання, зокрема журнали міжнародних наукових товариств, за якими можна познайомитися із станом релігієзнавчих досліджень за кордоном.

Щороку співробітники Відділення релігієзнавства на замовлення редакцій видруковують в різних зарубіжних виданнях наукові статті, про що йшла мова вище. Найістотнішим спільним творчим здобутком українських і польських релігієзнавців є колективні монографії “Religions, Churches and the scientific studies of religion: Poland and Ukrаine / Ed. I.Borowik” (Krakow, Nomos, 2003) та “Polsko-ukrainskie badania religii / pod redakcja K.Banka (Krakow, 2004). Водночас у наших виданнях, зокрема квартальнику „Українське релігієзнавство”, щорічнику „Релігійна свобода”, львівському науковому збірнику-щорічнику „Історія релігії в Україні” та ін. видрукували свої праці ряд зарубіжних авторів.

Вийшли у світ підготовлені до друку А.Колодним вибрані твори американського філософа В.Олексюка „Християнські основи української філософії”, австралійського автора о.Івана Шевціва “Християнська Україна”, канадського дослідника о.Степана Ярмуся “Досвід віри українців”, греко-католицького професора з Риму о.Івана Музички “Християнство в житті особи і народу”.

З ініціативи співробітників ВР ІФ НАНУ почалися авторські переклади і друки зарубіжних дослідників в українських наукових релігієзнавчих журналах. Так, була перекладена і надрукована стаття екс-генсекретаря МАІР А.Гірца і Р.Маккатчеона “Роль метода і теорії в МАІР”. Готується стаття П.Бергера про секуляризацію і десекуляризацію та С.Мореу про феноменологію релігії. Це тільки початок крупномасштабного проекту, який потрібний Україні в її інтелектуальному поступу, зокрема щодо перекладу праць класиків світового й вітчизняного релігієзнавства. До речі, подібні проекти давно й успішно реалізовуються в Росії[39] і в Польщі[40].

Українські релігієзнавці налаштовані на розгортання наукових зв’язків із зарубіжними інституціями, окремими вченими. Плідність зв’язків з Інститутом релігієзнавства Ягеллонського університету (Краків) виявилася не лише у виконанні двох наукових тем, у видруці названих колективних монографіях, а й у проведенні вже трьох спільних конференцій у Польщі та двох в Україні, взаємообміні науковцями і викладачами. Постійними стали польсько-українські конференції в Криму, зустрічі науковців в Києві, Львові, Любліні, Кракові. Протягом декількох років виконувалося польсько-українське комплексне наукове дослідження історії релігії, історії релігієзнавства тощо. Після участі Л.Филипович і О.Проляки в Люблінській конференції (2006) з’явилася можливість урізноманітнити та поглибити співпрацю із польськими богословськими інституціями, зокрема в галузі етноконфесіології (Католицький університет Любліна). Поступили пропозиції щодо співпраці від чеських і словацьких науковців, від македонських колег, росіян і молдаван.

Відділення релігієзнавства та УАР разом із Українською асоціацією релігійної свободи, Центром релігійної інформації і свободи прагне залучити до міжнародного співробітництва молодь. Так, регулярно проводяться Міжнародні Молодіжні літні школи релігійної толерантності із запрошенням до участі в їх роботі молодих релігієзнавців з різних країн. В 2002 році (Крим) робота школи була присвячена темі християнсько-мусульманськ>их взаємин, в 2003 (Трускавець) – толерантності християнського життя, в 2004 (Київ) – взаємодії релігійного і секулярного світів. В 2006 році ініціатором організації чергової школи, на якій розглядалися питання взаєминам світського і конфесійного вивчення та викладання релігії, стала Молодіжна асоціація релігієзнавців. В роботі ММЛШ брали участь студенти та аспіранти з України, Польщі, Білорусі, США й Росії. Вже протягом 5 років при Відділені проходять практику студенти з американського університету ім. Брігама Янга.

Ми свідомі того, що нині важливо вводити молодих науковців до світового релігієзнавчого життя, сприяти їх участі у міжнародних конференціях, проектах. Так, за рекомендацією і організаційно-фінансовою підтримкою Л.Филипович за кордон виїжджали молоді вчені Д.Кірюхін, О.Луцишина, О.Горкуша, Я.Позняк, Л.Борисенко, Н.Гаврілова, О.Проляка.

Проблема наукового спілкування є актуальною не лише для молоді, але й для відомих дослідників, які прагнуть створити для себе наукове середовище для апробації результатів своїх досліджень. Прикро, але українські вчені погано обізнані із науковими уподобаннями своїх колег іншої інституції. Таке всеукраїнське наукове товариство, як Українська Асоціація релігієзнавців, своїм постанням і була покликана здолати цей недолік. Частково він подоланий, в рамках УАР надаються певні можливості для обміну інформацією, для наукового спілкування. Але багато дослідників релігії в Україні знаходяться поза цією фаховою інституцією релігієзнавців, що призводить до дублювання науково-дослідницьких тем, дріб’язковості у визначенні для дослідження наукової тематики, низькому рівні виконання наукових робіт із-за незнання здобутків як вітчизняного, так і світового релігієзнавства.

Традиційний інтерес до релігійної проблематики спостерігається в істориків, лінгвістів та літературознавців[41], які в рамках своїх наук виводять Україну на міжнародний рівень. Зростає кількість досліджень про релігію серед представників інших гуманітарних наук[42]: культурологів, етнографів, політологів, українознавців, сходознавців[43] та ін., які, без сумніву, є активними в представленні України на міжнародні