Суббота, 16.12.2017
Мой сайт
Меню сайта
Категории раздела
Новости [431]
Мини-чат
Наш опрос
Оцените мой сайт
Всего ответов: 4
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа
Главная » 2010 » Июнь » 4 » Как кыргызы!
14:40
Как кыргызы!
Їхні вимоги були як політичними – відставка Бакієваа і його клану з державних посад, так і соціальними – націоналізація стратегічних підприємств, зменшення плати за комунальні послуги та послаблення оподаткування дрібних і середніх виробників.

Постійне посилання: http://www.pravda.com.ua/>columns2010/04/26/496132>7
Киргизстан, Україна і Грузія. Соціальні паралелі
Понеділок, 26 квітня 2010, 09:24

Після квітневих подій в Киргизстані в Україні заговорили про аналогії між тим, що відбувається у передгір’ях Паміру та на берегах Дніпра. Діапазон точок зору великий – від заперечення революції взагалі як “шкідливого” явища до прогнозів про швидке повторення киргизьких подій в Україні.

Але, на жаль, практично ніхто з учасників дискусії не аналізував соціальних мотивів киргизького повстання. Натомість йшлося лише про етнічні та культурні особливості цього азійського народу, про відмінності між Півднем і Північчю республіки, про геополітичні інтереси Москви і Вашингтона.

Всі ці чинники, безсумнівно, зіграли свою роль. Але аналогії між Киргизстаном та Україною є набагато глибшими, ніж уявляють собі більшість українських коментаторів.

І саме про ці соціальні мотиви має сенс говорити не тільки для того, щоб зрозуміти, що ж відбувається у Середній Азії. А й передусім для того, аби пильніше подивитися на процеси, які розвиваються в Україні.

ПЕРЕВОРОТ ЧИ РЕВОЛЮЦІЯ?

Ніхто – ані президент Бакієв, ані киргизька опозиція, ані розумники-політологи не могли передбачити того, що станеться 6-7-го квітня у цій середньоазійській країні. З подивом дивилися вони на те, як все більше і більше людей виходили на вулиці Таласа і Бішкека, а спецзагони поліції пускалися навтьоки під найменшим натиском розлюченого натовпу.

Опозиція не планувала революції. Вона збиралася лише провести мирні “народні курултаї” на підтримку своїх вимог, серед яких навіть не було вимоги відставки президента. Зрештою, політична опозиція не могла керувати протестними демонстраціями хоч би тому, що її основні лідери були заарештовані ще на початку подій або переховувались.

Самі протестанти не менше влади і опозиції здивувалися своїй силі і рішучості. Їх не зміг зупинити навіть вогонь снайперів. Вони озброїлися, захопивши “оружейки” у поліцейських відділеннях, і всього лиш за добу влада опинилася в руках народу.

Їхні вимоги були як політичними – відставка Бакієваа і його клану з державних посад, так і соціальними – націоналізація стратегічних підприємств, зменшення плати за комунальні послуги та послаблення оподаткування дрібних і середніх виробників.

Опозиція, діячі якої були визволені з-під арешту натовпом, одразу ж скористалась заворушеннями і сформувала уряд, який заявив про задоволення всіх вимог повсталих, в тому числі вимоги про націоналізацію.

Очевидно, що нова Конституція Киргизстану, яку готує опозиція, запровадить саме парламентську республіку на відміну від диктаторської президентської Конституції, ухваленої ще за Акаєва і вдруге уведеної в дію за Бакієва. Опозиція вже не зможе і не захоче наступити на граблі авторитаризму, залишені їй у спадок обома попередниками.

Схоже, в результаті квітневих подій 2010 року на Киргизстан чекають радикальні і, що найважливіше, системні зміни.

Втім, чи виправдає уряд Отунбаєвої народні сподівання – подивимось. Але поки що хід подій дає нам право назвати їх, ці події, не державним переворотом, метою якого є лише зміна правлячих еліт, а соціальною революцією, яка має на меті зміну соціальної Системи.

Швидше переворотом за своїми результатами були киргизькі події 2005-го року, названі медіа “тюльпановою революцією”. Адже попри бажання людей кардинально змінити своє життя, жодних системних змін у Киргизстані за п’ять років не сталося. А бакієвський авторитаризм перевершив у багатьох відношеннях авторитаризм акаєвський.

Але, не дивлячись на ці відмінності, події 2010-го були продовженням подій 2005-го. Соціальні причини, які вивели людей на майдани, свого часу не знайшли розв’язання і продовжували діяти, аж поки за п’ять років не призвели до нового вибуху. 2005-й рік був першим, а 2010-й – другим етапом киргизької революції.

СОЦІАЛЬНІ ПАРАЛЕЛІ

Тисячні юрби на вулицях, протестні гасла, протистояння демонстрантів з міліцією – все це ми протягом останнього десятиліття бачили не лише у Киргизстані, а й в Україні, Грузії, Вірменії, Молдові, Узбекистані. І це не випадково. Справа в тому, що рушійні сили соціальних процесів у наших країнах однакові.

Всі ми вийшли з “однієї шинелі” – СРСР. На початку свого незалежного шляху ми мали однакові соціальні умови і далі розвивалися за схожими сценаріями. Тому і опинилися за десять років (невеликий історичний відтинок) після розпаду Союзу у схожих ситуаціях.

Всупереч мріям ініціаторів жовтневого перевороту 1917-го року і радянській пропаганді, СРСР не став взірцем безкласового суспільства. У його соціальній Системі існувала низка соціальних груп, представники яких мали іноді протилежні соціальні інтереси. На початку 90-х радянська Система розпалась.

Проте скористатися новою Системою змогли не всі соціальні групи. Новим правлячим класом стали колишні розпорядники “загальнонародної власності” – менеджмент підприємств (”червоні директори”), верхівка партійної і комсомольської номенклатури та пов’язані з ними “нові росіяни (українці і т.п.)”. Нові капіталістичні відносини легалізували їх володіння об’єктами колишньої державної власності і експлуатацію абсолютної більшості їх співгромадян – безпосередніх виробників.

Процес розвитку капіталізму у СНД, подібний до процесу початкового накопичення капіталу кілька сторіч тому у Європі, набув таких же потворних форм і призвів до створення Системи олігархічного, а не “вільно-ринкового” чи “соціально-ринкового” капіталізму. Між “верхами” і “низами” виникла велетенська соціальна прірва, не характерна навіть для країн “класичного” капіталізму.

Система олігархічного капіталізму може існувати лише за умови спеціальної політичної організації суспільства. Найкраще інтересам олігархії відповідає пряма диктатура або система президентської республіки.

У Росії, Грузії, Казахстані, Узбекистані й досі, а в Киргизстані – до останнього часу, функціонують президентські режими. В Україні кучмівський авторитаризм був дещо модифікований внаслідок конституційної реформи 8 грудня 2004-го року, яка стала єдиною системною зміною “помаранчевих” подій.

Ця реформа є наслідком конкурентної боротьби всередині групи олігархів і виявила кризу олігархічної Системи. Але вона не змінила суті суспільного ладу в Україні, оскільки у Раді, а відтак і у сформованому нею уряді, немає іншого представництва, окрім представництва великого капіталу. Незалежно від партійної приналежності депутатів.

РЕВОЛЮЦІЯ: ЕТАП ЗА ЕТАПОМ

Пружина невдоволення Системою все більше стискалася, поки не виштовхнула на майдани тисячі людей, які хотіли змін. Першою, 2000-го року, спалахнула “Україна без Кучми”.

Другою, 2001-го, стала “Грузія без Шеварднадзе”. Це був перший етап демократичних революцій в СНД. Він втілився у громадянські рухи, не підконтрольні опозиційним політикам – представникам інтересів тієї частини великого капіталу, яка прагнула нового переділу власності і ресурсів.

Причиною цих рухів початку 2000-х був розвиток протиріч між продуктивними силами і соціальними відносинами в суспільстві.

Перший етап революції ні в Україні, ні в Грузії, попри локальні успіхи на кшталт відставки силовиків і певної лібералізації режиму (”пізній кучмізм”), не змінив Систему соціальних, економічних і політичних відносин. Але соціальні протиріччя нікуди не зникли і скоро по завершенню перших штурмів влади ці причини знову вивели людей на вулиці.

Почався другий етап. Приводом до нових вибухів стала фальсифікація результатів виборів. В результаті в Грузії 2003-го, в Україні 2004-го і в Киргизстані 2005-го владу було змінено.

Але тепер, побачивши силу народного руху, ним скористалася олігархічна опозиція. Їй не потрібно було міняти Систему. Їй треба було її очолити.

Тому ні в Тбілісі, ні в Києві політична опозиція не висунула жодної програми соціальних змін, а вимоги мас обмежувала лише вимогами власного приходу до влади (”Ющенко так!”).

Біда революційних груп полягала в тому, що вони не мали свого політичного представництва і не змогли сформулювати своїх соціальних вимог окрім неясного бажання змін.

Натомість опозиція каналізувала це бажання у підтримку своїх харизматичних лідерів, які після перемоги стали лідерами авторитарними. Замість “злих” царів ми отримали “добрих”.

РЕВОЛЮЦІЯ ТРИВАЄ

І після другого етапу народних виступів Система встояла. Відсутність системних змін у країнах переможних “кольорових революцій” призвела до глибокого розчарування у суспільстві і, навіть, тверджень про те, що революція програла.

Але революція – об’єктивний процес. Її не можна організувати, якщо не визріли умови. Але її не можна і зупинити, коли прийшов її час.

Сьогодні прийшов час третього етапу революції, символом якого став Киргизстан. І його характерною рисою є те, що люди відмовились від ідеї “доброго царя” і окрім політичних висунули соціальні гасла.

Першою знову стала Грузія. 2-го листопада 2007-го року грузини вийшли на проспект Руставелі з вимогою: “Грузія без президента”. Але диктатура Саакашвілі збереглася. Не в останню чергу завдяки жорстким діям режиму проти опозиціонерів та грузино – російській війні 2008-го року, яка примусила думати не про зміну влади, а про влаштування власного життя.

Проте ніхто не може дати гарантію, що завтра Кавказ не вибухне так само несподівано, як і Памір.

Події в Україні розвивалися дещо інакше. 2008-го в країні розпочалася перманентна політична криза, до якої додалася криза економічна. У грудні того ж року на вулиці вийшли вкладники збанкрутілих банків.

А у лютому 2009-го чи не вперше у незалежній Україні голосно заявив про себе робітничий рух – працівники Херсонського машинобудівного заводу захопили своє підприємство.

Уряд змушений був вжити популістських заходів, націоналізувавши низку проблемних банків та стримавши зростання комунальних послуг. Але ресурси “помаранчевих”, так само, як і кредити МВФ, вичерпались і у повітрі з’явилися флюїди соціального вибуху.

І цей вибух, безперечно, стався б, як стався він у Латвії, Греції, Ісландії, якби “вчасно” не нагодились чергові президентські вибори. Передвиборча кампанія спрямувала протестний настрій у вибір між двома угрупованнями, які представляють різні політичні фракції великого капіталу.

Поразка “помаранчевих” була цілком прогнозованою, але більш важливим став інший результат виборів. 2010 року найбільше громадян за всю історію незалежної України не прийшли на вибори і найбільше проголосували проти всіх.

Це значить, що значна частина українців відкинула нав’язаний ним Системою вибір і вже більше не вдасться підняти українців гаслами “Ющенко (Тимошенко, Янукович чи будь-хто інший) так!”. Як не вдалося це Тимошенко після другого туру виборів.

Українці зрозуміли, що зміна президента не означає зміну життя. Тепер залишилось усвідомити, що зміна життя – це зміна соціальних відносин.

Поразки Тимошенко в Україні та Бакієва в Киргизстані означають кінець епохи “кольорових революцій”, які, власне, революціями і не були.

Власне, мирна перемога Януковича в Україні має ті ж соціальні причини, що й повстання у Киргизстані. Але це лише перемога одного фінансово-політичного угруповання над іншим. Все ще попереду. І януковичівська “стабілізація” не зупинить, а лише відсуне неминучі зміни в часі.

“Тимошенківська” опозиція і опозиція бізнес-кандидатів штибу Яценюка швидко втрачають підтримку. Бо не здатні запропонувати українцям програми соціальних змін, адже їхня соціальна природа тотожна природі правлячої партії. Натомість в Україні є суспільний запит на появу політичного представництва революційних соціальних груп.

Представництва, яке б було здатне сформулювати соціальні вимоги нового етапу революції і стати опозицією не тільки до Партії регіонів, а до класу олігархів як такого.

Можна, звичайно, відкинути соціальні причини заворушень. Можна й далі у процесах, які відбуваються в СНД, бачити протистояння еліт, протиріччя між Заходом і Сходом (Північчю і Півднем) або руки Москви або Вашингтона і, зрештою, безчинства натовпу і “кримінальних елементів”.

Але неможливо не помітити, що соціальні виступи у республіках СНД відбуваються синхронно і у надзвичайно короткий історичний проміжок часу. І що ці виступи не одноразові, а чергуються з певною закономірністю.

І, отже, є надія, що найближчим часом нас чекає революція, яку майже непомітно готують сотні громадських організацій, ініціатив, гуртків і клубів.

Вони, можливо, і не вживають термін “революція”, але борються проти забудов в історичних місцях, проти підвищення комунальних тарифів, проти захоплення земельних ділянок діячами з Блоку Тимошенко і Партії регіонів, проти приватизації своїх підприємств і рабського Трудового кодексу, за свої громадянські і соціальні права.

Революція неодмінно станеться. Зрозуміло, що в її результаті ми не побудуємо ідеального Міста Сонця. Але ми змінимо своє життя. І, безсумнівно, на краще життя.

Володимир Чемерис

oback.info info/wp-content/plugins/zakladka/images/reddit.png">
Категория: Новости | Просмотров: 92 | Добавил: muchand | Рейтинг: 0.0/0
Всего комментариев: 0
Поиск
Календарь
«  Июнь 2010  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
282930
Архив записей
Друзья сайта
  • Официальный блог
  • Сообщество uCoz
  • FAQ по системе
  • Инструкции для uCoz
  • Copyright MyCorp © 2017
    Бесплатный конструктор сайтов - uCoz